Ігор (анонімно) ↓
"Патетичний блуд" - ще один "пацанський" роман Анатолія Дністрового.
Олег (анонімно) ↓
Польща: традиції vs сучасність
Тетяна (анонімно) ↓
Рецензія на книгу Тараса Прохасько "Лексикон Таємних знань"
Анонім ↓
Польща: традиції vs сучасність
Cаня (анонімно) ↓
Рецензія на книгу Анатолія Дністрового "Пацики"
Олена (анонімно) ↓
Рецензія на роман Ірини Хомин "Сакрал"
Марина Зайдель ↓
Рецензія на роман Ірен Роздобудько "Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя"
Марина Зайдель ↓
Альтернативна українська проза. Рецензія на "Оріґамі блюз" С.Поваляєвої
Марина Зайдель ↓
Рецензія на книгу Анатолія Дністрового "Пацики"
Марина Зайдель ↓
Рецензія на книгу Ірени Карпи "Перламутрове порно (Супермаркет самотності)"
"В цех на поетичний слем-турнір розшукується молоде літературне м'ясо. Стажування буде проходити під прискіпливим оком Ю.Андруховича, С.Поваляєвої, С.Жадана, І.Карпи та Ю.Покальчука". В побутовому сучасному розумінні, цех – це місце, де з конвеєру виходить продукція, до якої жарт "знайти 5 відмінностей" буде недоречним, оскільки там з первинного матеріалу випускають продукцію, подібну до інкубаторського виношування. 
Кожен в дитинстві бажав відчути себе в тілі протилежної статі, мовляв, бешкетному хлопчикові іноді хочеться бути дівчиною, бо їх менше сварять і навпаки. Але в світі чомусь все акуратно розділено на чоловіче та жіноче. Чи легко чоловікові блазнювати в ролі жінці? Невже жінці-письменниці вдасться "позабавлятись" над двостатевим героєм свого роману? Над плоттю і кров'ю незвичайних героїв фантазувала Лариса Денисенко в своєму дебютному романі "Забавки з плоті та крові". 
Роман "Фріда" Марини Гримич – це вже шостий прозовий доробок письменниці, але крім літератури авторка, доктор історичних наук і завідувач кафедри етнології КНУ ім. Т.Г. Шевченка, глибоко поринула у вивчення етнопсихології, результатом чого стали 3 монографії М. Гримич. "Роман "Фріда" – це моє освідчення в коханні до культури українських містечок", – зізнається Марина Гримич. І не випадково саме містечок, а не гучних мегаполісів, адже зазвичай життя в таких місцинах тече інтенсивніше, а головне – на очах у всіх.
Роман Василя Слапчука "Осінь за щокою" – це синтез текстів та підтекстів, а також подій "за кадром". Роман складається з восьми новел, які на перший погляд не можуть мати анічогісінько спільного, крім того, що їхній головний герой – звичайний письменник-невдаха у всьому, крім літератури. Насправді, паралельно органічному викладанню сюжету Слапчуком його герой-письменник (часто навіть без імені і долі, ніби людина, яка взялась невідомо звідки і повертається невідомо куди) втілює свої здібності до написання. Він в тексті і текстами не розуміючи, що є дійсність, а що – сюжетом для його нової книги.
Розкушуючи цукерку з яскравою обгорткою – потрапляєш на гидоту, яка, певно, давно вже зіпсована часом. Знімаючи з людини шкіру, яку вона носить, – відчуваєш, що вона не менш за ту цукерку давно зіпсовану часом. І грошима, і авторитетом, а також думками "а про нас подумають сусіди? Адже ми такі авторитетні люди!" – банальною егоїстичністю.
Пробитись в українську літературу з прізвищем "Шевченко" після великого Кобзаря навряд комусь вдасться. Трохи уяви та акторської майстерності, і театральна постать Наталя Шевченко перетворюється в Лію Шеву. "Протоколи рибного дня" – дебют Лії в художній літературі. Хронологічні рамки "Протоколу" свідчать про те, що найбільш рибним періодом життя Наталі були 1999-2002 рр., судячи з виходу дебютника, страва проходила термообробку протягом трьох років. І не дарма! "Протоколи рибного дня" – це книга внутрішніх змін, а не легке чтиво для розслаблення мізків, "Протоколи" – хіба що перевантажать тендітні звивини читача.
Роман "Храм Афродіти" лікара-психотерапевта Олександра Стражного з експресивними рожевими платтячками на обкладинці та безголовими бюстами (певно богині кохання) – це маленький екскурс в історію та реінкарнація в самого ж себе. В романі Стражний відкривається справжнім професіоналом (звісно у психологічному аспекті). Маніпулюючи героями, мов ляльковим театром, він примушує читача повірити в таку нісенітницю, як реінкарнацію в минуле за власним бажанням. Хоча дехто і не відмовляється бачити свою "суть" в минулому житті – десь так в році 502 до н.е.
